Перш за все треба засвідчити унікальність української традиції філософствування, яка полягає у барочному світосприйнятті. Справа у тому, що зовнішньо барочність виступає як пишномовність, емоційність, прямування до незвичних форм та здивування взагалі, але внутрішньо вона співпадає з етичним, з живою мораллю (в цій традиції естетичне не може відриватися від етичного). Унікальність цієї традиції в тому що вона відмінна від філософствування Западу та Сходу. На Заході філософствування відбувається в руслі науки: історія філософії Заходу виступає як історія чітких конкретних запитань (що лежить в основі світу? (Фалес), що таке природа?, як правильно мислити?, як жити? (Аристотель), що значить бути віруючим? (Августин), що таке Бог? (Аквінат та середньовіччя) і т.д.), що притаманно науковому мисленню, перша філософія Аристотеля виступає як наука наук, навіть зараз вживають оксюморонне словосполучення "доктор філософських наук". Східна традиція філософствування тяжіє до мистецтва: в них навіть є мистецтво пиття чаю. Українська традиція схильна до етичного.
У Сковороди менш за все присутня метафізика. В цій ситуації ми можемо казати про етизовану онтологію, етизовану гносеологію et cetera. Етизованість онтології полягає в тому, що буття – це етичне буття людини, воно з самого початку перебуває в норовості (моральності) людини, і вже потім переходить в інші модуси. Якщо на Заході теоретичний корпус філософії починається з метафізики та завершується етикою, то у Сковороди все навпаки: етика відчужує як розуміння самої філософії, так і онтологію. Ми повинні радіти, що ми є прямими спадкоємцями барочної традиції, бо вона до всякої мисленевої дії засвідчує гармонійність, цілісність людини. Втрата гармонійності, як зазначає Гуссерль, призводить до кризи науки та суспільства. В Китаю же схильність до мистецтва вироджується до церемоніалу, що теж є латентною кризою людини та суспільства.
Почати треба з серця, бо в Україні найпоширеніша хвороба – це хвороба серця. В даному випадку ми маємо справу не лише з символом, запозиченим з Біблії, що презентує певний тип філософствування, а маємо справу з глибинним змістом. Серце – це серцевинна буття, який пульсує в ритмі життя і задає цей ритм всьому іншому. Серце, з одного боку, як осередок людського в людині визначає світ, а з іншого виступає як шлях до Бога. Серце є гарантією гармонійності людини, принципом співвідношенням віри та розуму, душі й тіла, зовнішнього та внутрішнього. Але серце не мертвий принцип, і без пульсації воно вмирає. А пульсація серця – це самопізнання, що є заглибленням до Бога. Пульсація визначає існування. Ця ж сама пульсація визначає філософію як спосіб життя, який ґрунтується на шуканні істини й буття в істині згідно з нею.
Онтологія у Сковороди вичерпується вченням про дві натури та три світи. Теорія двох натур, вперше зазначена в діалозі "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе". Сковорода зазначає у кінці пятої розмови: "Увесь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима зветься тварь, а невидима – Бог". Це розєднання світу на дві натури не є простою дихотомією. Такий аналіз світу має свій принцип, а саме: тип процесуальності. Розповідаючи про матеріальний світ, тварний, він наголошує: "Все те безчесне, що тлінне", "Все те тьма і смерть, що минуще". Головна властивість матерії – це мінливість, а звідси випливає канотат несправжності. "Один старовинний живописець зобразив на стіні якісь ягоди настільки реально, що голодні пташки, які з природи мають швидкий зір, билися об стіну, вважаючи ягоди за справжні. Ось чому такі серця ковтають і насититися не можуть". Натомість, "істина є вічна, тому що невидима, а невидима, бо вічна". Невидима натура визначає, підпорядковує видиму. В пізнанні невидимої натури людина набуває свою людяність, вона відкриває в собі ті властивості, які притаманні саме людині.
В цій царині є й свобода. Сковорода, як і інші деякі філософи, тікає від оточуючої дійсності в інтелігібельний світ (і не важливо, це друга натура, світ ідей чи сфера духу). Відомо, що Сковорода був вкрай незадоволений дійсністю: "Світ є вулиця Мелхолина , блудниця вавілонська, біснувате море". Гадаю я не буду славетним пророком, якщо скажу: "Завтра буде гірше", бо незадоволення світом буде завжди (згадаймо Сократа, Радищева, Ніцше, Гуссерля та всіх сучасних українців). Філософи тікають з цього світу у світ абстракції, бо там вони власноруч створюють комфортне середовище. Там і є повна свобода і справжня дійсність.
Невидима натура керує видимою, бо "думка розмислює, радить, робить визначення, приневолює. А зовнішня наша плоть, як загнуздана худоба чи хвіст, мимоволі йде за нею вслід". Але в цьому можна почути незгасені ритми язичництва, які оформлюються в пантеїзмі. "Чи може щось має буття поза Ним (Богом)? Чи не Він є всьому буттям? Він у дереві істинним деревом, у траві травою, в музиці музикою, в домі домом, у тілі нашому порошному новим є тілом і точністю чи головою його. Він усім є і усьому… істина Його в усьому навіки пробуває; все ж інше, вся крайня зовнішність не що інше, тільки тінь Його, пята Його, і підніжжя Його, і Його ветха риза…"
Вчення про три світи викладено в останньому філософському творі "Потоп зміїний". Сковорода зазначає, що існує три світи: 1) макрокосм, де зникає лише видиме тіло, а внутрішній духовний світ залишається навіки; це середа перебування; 2) Біблія. Світ символів виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Завдяки символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття; 3) мікрокосм, або "мырик, мырок или человек",– це центр, у якому сходяться і набувають свого значення макрокосм та всі символи Біблії. Символ мікрокосму – серце.
Може здатися, що ці три світи знаходяться у відношенні на кшталт гегелівських категорій, тобто макрокосм та Біблія знаходяться у протиріччі, яке знімається у людині. Але такий підхід – це ґвалтування мисленевого потенціалу цього вчення. Відношення трьох світів не зводяться до тотожності або простого комбінування двох в іншому. Ієрархія також не властива. Ці відносини можна виразити як водночас рівнопокладені та віддзеркалюючи. Кожен світ віддзеркалює в собі два інших й не тотожний з ними. Вони не випливають один із одного, а співіснують у спорідненості. І ще одна властивість: кожен світ є гарантією іншого перед іншим.
Не будемо далі розписувати сутнісні характеристики цих світів, бо Аврора на колісниці світанку вже зазирає в мою кімнату, а Морфєус ще досі чекає за дверима, поки його не покличуть, а його не покличуть. На завершення хочу сказати, що ідеал простоти життя повністю втілюється не в житті Канта, а в житті Григорія Савича Сковороди. І він мені подобається не лише тому, що його портрети найкоштовніші, а тому, що він за духом свого барочного мислення імпонує всім українцям, і мені зокрема.
|